Кліматичний імператив структурного домінування: зелені регуляторні рамки примусової модернізації

Abstract

Метою статті є обґрунтування аналітичної рамки критичного осмислення кліматичного імперативу як інституційної форми сучасної хвилі примусової модернізації, що реалізується через механізми зеленого неопротекціонізму. У ширшому історичному контексті зелений неопротекціонізм інтерпретується як четверта послідовна хвиля примусової модернізації після імпортозаміщувальної індустріалізації 1950–60-х рр., реформ Вашингтонського консенсусу 1980–90-х рр. та гармонізації регуляторних стандартів у рамках регіональних торговельних угод 2000–2010-х рр. Встановлено, що визначальною рисою сучасної фази є системне поєднання торговельної, фінансової та технологічної політики в єдину регуляторну архітектуру. Гіпотеза дослідження полягає в тому, що кліматичне регулювання в його сучасній наднаціональній формі, зосереджене навколо Європейського зеленого курсу, Виокремлено п’ять операційних важелів реалізації цього режиму, а саме ресурсний, регуляторний, територіальний, технологічний і дискурсивний, узгоджена взаємодія яких забезпечує цілісний вплив на траєкторії розвитку країн, що перебувають у полі дії регуляторної архітектури. Запропоновано трьохконтурну модель зеленого гейткіпінгу, в межах якої регуляторні інструменти одночасно визначають доступ до ринків через Механізм вуглецевого коригування на кордоні та імпортні стандарти, доступ до капіталу через таксономію сталих інвестицій, Директиву про корпоративну звітність зі сталого розвитку та Директиву про належну перевірку у сфері сталого розвитку, а також доступ до технологій через Акт про промисловість з нульовими викидами і Акт про критично важливі сировинні ресурси.